FINDING THE LIGHT
A message from Oksana Sh., Director of Ukrainian Operations:
This winter was hard for us. Snowy, frosty, often without light. It was difficult to adapt, and we live in the relatively safe Rivne region. Not to mention how Kyiv residents and residents of many other regions managed to survive in severe frosts without electricity. I admire people who found the strength to overcome these challenges (the ingenuity of Ukrainians is truly inspiring).
Now I feel tired and ashamed that I shouldn't feel tired, because our everyday problems are nothing compared to the challenges of other people, and especially, of course, our soldiers. Oftentimes we lived alternately 6 hours without light, and 2 with light and without any possibility of even short-term planning, because the situation can change at any moment. When I wanted to whine that we have light for 6 hours a day near Rivne), our volunteer Oksana near Kyiv had light for a little more than one hour a day. Therefore, I felt guilty for my 6 hours per day with light. But Ukrainians somehow adapted—if there is no light, so be it. We live on. It inspires positivity and fear at the same time, because this should not be the case in the 21st century.
Over the four years of war, our attitude to life has changed, our emotions have changed, or rather, the ability to feel them. Some instincts have become more acute, others have faded.
Our memory is not playing a cruel joke with us, but because of an incredibly large number of intense moments in terms of experiences, we gradually lose touch with memories of various important events. I need to see photos or videos so that I remember some moment from life. For example, I don’t remember, I can’t clearly imagine how we lived before the air raid alerts and sirens. It’s as if this life existed, but somewhere in a fog. And now a whole generation of children are growing up who have not seen life without the air raids.
Despite this, I feel peace in Ukraine. And I can’t even imagine how difficult it is for our Ukrainian volunteers who live in other countries. Because this maternal connection with the Motherland is present, it holds you, it is simply in you. And you live as if in two worlds—present in your life and constantly, every minute, every hour, every day, every year, you worry about your relatives, loved ones, friends, Ukraine. This is a heavy burden.
Action saves us all, no matter how small. Small steps make progress every day. This winter, besides my family, several things kept me going—our volunteerism, the realization that our
Sunflower Seeds Ukraine Bee Team does not stop; the presence in Ukraine of people who help, care about others, radiate goodness; and, don't be surprised, feeding birds that suffered from the negative 20-30-degree Celsius frosts (and as a bonus, contemplating them). It calmed me down and instilled faith in the future.
Ця зима нам далася важко. Сніжно, морозно, часто без світла. Було складно пристосуватися, а ми живемо у відносно безпечній Рівненській області. Не кажучи вже про те, як рятувалися кияни та мешканці багатьох інших областей у сильні морози за відсутності світла. Захоплююся людьми, які знайшли в собі сили подолати ці виклики (винахідливість українців воістину надихає).
Зараз я відчуваю втому і сором за те, що не повинна відчувати втому, оскільки наші буденні проблеми - ніщо у порівнянні з викликами інших людей, а особливо, звісно наших воїнів. Коли я хотіла нити, що ми маємо світло 6 годин на добу (коли ти живеш почергово 6 годин без світла, а 2 зі світлом і без жодної можливості навіть короткострокового планування, бо ситуація може змінитися будь-якої миті), наша волонтерка Оксана біля Києва мала світло трохи більше однієї години на добу. Тому я відчувала провину за свої 6 годин зі світлом. Але українці якось пристосувалися - немає світла, то й немає. Живемо далі. Це вселяє позитив і лякає водночас, бо так не має бути у 21 столітті.
За чотири роки війни змінилося наше ставлення до життя, змінилися наші емоції, точніше здатність їх відчувати. Деякі інстинкти загострилися, інші згасли.
Наша пам’ять не те, щоб грає з нами злий жарт, просто через неймовірно велику кількість інтенсивних за переживаннями моментів, ти поступово втрачаєш зв’язок зі спогадами про різні важливі події. Мені треба показувати фото або відео, щоб я пригадала якийсь момент з життя. Наприклад, я не пам’ятаю, не можу чітко уявити, як ми жили до тривог. Ніби було це життя, але десь в тумані. А нині виростає ціле покоління дітей, яке не бачило життя без тривог.
Попри це, я відчуваю спокій в Україні. І навіть уявити собі не можу, наскільки складно нашим волонтерам-українцям, котрі мешкають в інших країнах. Бо цей материнський зв’язок з Батьківщиною присутній, він тебе тримає, він просто є у тобі. І ти живеш ніби у двох світах - присутній у своєму житті і постійно постійно постійно щохвилини, щогодини, щодня, щороку переживаєш за рідних, близьких, друзів, Україну. Це важка ноша.
Нас усіх рятує дія, хай яка вона невелика. Маленькі кроки щодня творять поступ вперед. Мене цієї зими, окрім сім’ї, тримали кілька речей - наше волонтерство, усвідомлення того, що наша бджолина команда SSU не зупиняється; наявність в Україні Людей, котрі допомагають, турбуються про інших, випромінюють добро; і, не дивуйтеся, підгодівля птахів, котрі потерпали від 20-30-градусних морозів (й як бонус споглядання за ними). Це заспокоювало і вселяло віру у майбутнє.
